Відкрите суспільство та його вороги

Той, що стоїть осібно Володимир ШКОДА, професор, доктор філософських наук, Харків 28 липня виповнюється сто років з дня народження Карла Раймунда Поппера. Він був, мабуть, останнім філософом-універсалом, або, так скажімо, — не вузьким, як багато хто тепер, фахівцем. Його життя майже вклалося в рамки ХХ сторіччя: народився на самому початку, помер за шість років до кінця. Корифеї лібералізму живуть, як правило, довго. Багато років тому мій колишній начальник на терені фізики збирався в наукове відрядження за океан, і я попросив його привезти яку-небудь філософську книжку. Так опинилося в моїх руках дешевеньке видання книжки К. Поппера «Логіка наукового дослідження». Німецькою мовою вона вийшла 1934 року, а була перекладена англійською 1959 р. Промучившись над перекладом із півроку, я ризикнув зробити на кафедральному семінарі доповідь. Для аспіранта це було відповідально і почесно. Закінчилося ж все провалом. Із книги я мало що зрозумів, викладав плутано й невиразно. І хоч ніхто з присутніх К. Поппера не читав, а були й такі, що вперше про нього чули, це не завадило моїм старшим товаришам піддати хибну, з огляду на замовчування, концепцію буржуазного філософа нищівній критиці. У той же час у мене виникло цілком правомірне запитання: чому всіх видних західних фахівців із філософії науки перекладено (хоча б і з грифом «для наукових книгозбірень»), а роботи К. Поппера з тієї ж тематики замовчувалися. Пізніше з’ясувалося, що замовчувалося саме ім’я. Мислив він широко, писав і з політичної філософії і з філософії історії, тобто торкався того, що називалося тоді ідеологією. І ось за ці роботи отримав К. Поппер два титули. Офіційний титул — лорда, від англійської королеви, і неофіційний, від «наших» — «теоретик-антикомуніст № 1». Зрозуміло, що філософа з такою репутацією до радянського читача не підпускали. Цікаво, що замовчування К. Поппера триває і досі академічною філософією США — країною, що претендує на роль захисника свободи в усьому світі, і свободи слова, звичайно, також. Про це розповів уже після смерті К. Поппера його учень Марк Ноттурно: «Я стверджую, що філософія Поппера саме виганяється і що було б дуже наївно вважати, що її просто не помічають або що нею нехтують». За що виганяють? За в’їдливу критику марксизму. Бо, як зазначив М. Ноттурно, якщо марксизм мертвий у Москві, то вже в «американському університеті він живий і здоровий». Він не мав наміру бути професійним філософом. У рідному Віденському університеті вивчав математику (1918 — 1924). 1928 року захистив дисертацію з психології мислення і отримав диплом викладача математики та фізики в гімназії. Років з десять працював шкільним учителем. 1937 року поїхав до Нової Зеландії, побоюючись вторгнення фашистів до Австрії. Того дня, коли К. Поппер дізнався, що відбувся «аншлюс», він вирішив написати книгу «Відкрите суспільство та його вороги» — головну свою книгу. Він вважав цю фундаментальну працю внеском у боротьбу з нацизмом і комунізмом. З 1937 року він став професійним філософом; лише тому, що не міг працювати шкільним учителем за межами Австрії. 1945 року, завдяки підтримці Фрідріха фон Гаєка, К. Поппер отримав посаду професора Лондонської школи економіки та політичних наук, де працював до виходу на пенсію. Це була людина науки, людина, що поважала Ratio, яка захищала цінності просвіти. Він не любив моди в науці, бо мода означає: я приймаю щось або приєднуюся до чогось не в ході самостійного критичного аналізу, а з бажання бути як усі, із солідарності чи, як зазначив З. Бауман, прагнучи «в теплі обійми community». К. Поппер, мабуть, цінував науку вище за філософію. Він вважав, що філософське системотворення небезпечне для культури та інтелекту, що «філософія не повинна бути підвалиною для будь-яких наукових систем». К. Поппер закликав філософів звернутися до дослідження критичних методів науки. Отже, критика і Ratio — ось, мабуть, ключові слова в його текстах. Звідси й назва, яку він сам дав своїй філософії — «критичний раціоналізм». Ця прихильність до критики багато що пояснює в його творчості. І неозброєним оком видно її джерела: «Два філософи, які справили на мене найбільший вплив і протягом довгого часу, це — Маркс і Кант» (К. Поппер). Так, це — великі критики. Кант, який узявся за грандіозний замір — випробувати розум, виявити його можливості та межі, і несамовитий Маркс, який вимагав поширити критику на саму дійсність, тобто перетворити її революційним шляхом. Про Маркса сказано К. Поппером багато добрих слів. І тут запитання: як поєднати особисту симпатію з різкою критикою марксизму, з віднесенням Маркса до ворогів відкритого суспільства, лжепророків та оракулів? Гадаю, що Маркс подобався К. Попперу як людина. Вони, мабуть, були людьми однакового політичного темпераменту. Але, на жаль, з Марксом злий жарт зіграла діалектика Гегеля, вважав К. Поппер. Маркс потребував філософії, яка могла б обгрунтувати його політичні погляди, потребував теорії, що несе в собі заряд історичного оптимізму. І — потрапив під вплив популярного німецького філософа. Характеристику, винесену в заголовок статті, я запозичив iз солідної книги невідомого американського автора, вочевидь, педагога. Скрізь є такі класифікатори: методично розкладуть усіх по поличках, розподілять за категоріями та рубриками. Мабуть, з метою систематичного викладання. Та ось не знайшлося для К. Поппера ні полички, ні рубрики. Довелося вміщувати його до окремого розділу — «Фізикаліст, який стоїть осібно». Головне тут — не «фізикаліст», тобто людина, що філософствує на манер точного природознавства, а скоріше, «який стоїть осібно» і, я додав би, — який іде наперекір. Бо майже все, що він писав, він писав «проти». Він заперечував, боровся, скидав. Це добре видно з головних його книг. «Логіку наукового дослідження» він написав проти логічних позитивістів Віденського гуртка. «Відкрите суспільство та його вороги» — проти тих, кого він вважав лжепророками — Платона, Гегеля, Маркса. У двох словах про першу книгу. Всім давно відомо, що наукова теорія, щоб стати істинною, має бути підтверджена на досвіді, тобто верифікована. К. Поппер відкинув цей критерій. Скільки б разів ви не підтверджували теорію, з лише цих підтверджень не випливає, що черговий досвід також підтвердить її. Але одного спростування досить, щоб відмовитися від теорії як помилкової. А тому теорію потрібно не підтверджувати, а спростовувати, тобто фальсифікувати. Теорії, які в принципі не можуть бути фальсифікованими, не є науковими, заявив К. Поппер. До таких теорій він зараховував марксову теорію історії, психоаналіз Фрейда та «індивідуальну психологію» Альфреда Адлера. Але, без всякого сумніву, книга, що зробила йому ім’я, — «Відкрите суспільство та його вороги» (1945). За визначенням К. Поппера, відкрите суспільство — це суспільство, в якому встановлено ліберально-демократичне правління. Базові цінності відкритого суспільства — індивідуалізм, рівність у свободі, віра в розум. Головна ідея відкритого суспільства — ідея правління закону. Але ж усе це згадується звичайно при описі сучасних цивілізованих держав. Що нового вносить характеристика «відкрите суспільство» в розуміння ліберально-демократичного ладу? Відповідь міститься в такому твердженні К. Поппера: «Ми повинні продовжувати рухатися в невідомість, невизначеність і небезпеку, використовуючи розум, що є в нас, щоб планувати, наскільки це можливо, нашу безпеку й одночасно нашу свободу». Отже, відкрите суспільство відкрите невизначеному й небезпечному майбутньому. Навпаки, закрите суспільство характеризується вірою в магічне табу — заборони, встановлені в далекому минулому, і такі, що не підлягають обговоренню. Відкрите суспільство повернуте в майбутнє, закрите — в минуле. У закритому суспільстві блокуються зміни, бо вважається, що час все псує. Тому тут припустимі не інноваційні дії — відкриття і винаходи, а відновні, репродуктивні, тобто такі, що зберігають певнi архаїчні зразки. А у відкритому суспільстві «люди (значною мірою) навчилися критично ставитися до табу і обгрунтовувати свої рiшення на спільному обговоренні та можливостях власного інтелекту... Закрите суспільство зазнає краху, коли благоговіння, з яким сприймається соціальний порядок, змінюється активним втручанням до цього порядку та свідомим прагненням реалізувати власні чи групові інтереси». Здається, що тут К. Поппер потрапляє до пастки, ним же самим поставленої. Дійсно, хіба не в цій манері мислили ідеологи тоталітаризму, що прийшли до влади 1917 року? Адже книгу К. Поппера задумано, щоб їх викрити! Ці ідеологи активно втручалися в соціальний порядок, заздалегідь піддавши критиці і представивши як сліпі знаряддя зла приватну власність, ринок, гроші та інші соціальні інститути. Однак К. Поппер легко уникає цієї пастки. Він розрізнює два типи соціальних технологій — перетворення суспільства загалом — утопічну технологію і поступову чи часткову (peacemeal) технологію, яку він називає також «технологією поступових соціальних перетворень». Тоталітаризм є політичним режимом, при якому життя суспільства перетворюється в глобальних масштабах, тобто застосовується утопічна соціальна технологія. Історичний досвід показує, що таке втручання деструктивне. Ідея часткової соціальної технології є вираження філософії лібералізму. Частковий, приватний, локальний, малий, що тут і тепер відбувається — все це синоніми вислову «індивідуальна ініціатива». Починає завжди одна — окрема людина, що має свій приватний інтерес. Хтось щось винайшов, запровадив невелике удосконалення в технологію всім відому, традиційну. Відступив від правила, норми. Якщо це не дає ефекту, новація не отримує громадського визнання, залишається непоміченою. Коли ж ефект наявний, у дію вступає механізм наслідування. Зміна підхоплюється і поширюється. Це — традиційний шлях розвитку. Індивідуальна новація — мутація в культурі. Якщо вона відповідає соціальним очікуванням, то закріплюється. Це треба було зробити — розділити технології на два типи. Адже тоталітарні проекти також базуються на критиці соціальних інститутів. Можна було б вчинити інакше. Показати, що ця критика не є раціональною, що це зовсім і не критика, а бездумне заперечення культурних форм, які еволюційно склалися. Заперечення, яке на практиці означає їхне руйнування. Ситуацію можна пояснити таким образним сюжетом. Ми перебуваємо на вантажівці, яка повільно їде вгору. Ми страждаємо від тряски та гуркоту. Це нестерпно, і ось ми вирішуємо викинути мотор, бо виявляється, що саме мотор — джерело тряски та гуркоту. Наявна критика і дія, але чи можна назвати їх раціональними? Рішення викинути мотор — це рiшення в дусі утопічної технології. Частковій технології адекватне рішення повозитися з мотором, щоб зменшити гуркіт і тряску. Добре розуміючи, що усунути їх повністю неможливо. Ліберал не тішить себе та інших мрією про остаточне розв’язання важких питань. Він знає, що ніким не вигадані, а природно виниклі соціальні інститути мають і негативний ефект. По можливостi зменшити незручності та страждання — ось завдання, над яким варто попрацювати. Послідовний розв’язок таких завдань — шлях до досконалості. Але досконалість — не ясно видима цяточка вдалині, вона асоціюється з полегшенням від незручностей, які долаються, і зменшенням страждань у даний момент в даному місці. У світлі цієї ідеї зрозумілий метод К. Поппера: не конструювати ідеальне суспільство, не мучитися над питанням «як треба жити?», — а показувати, як не треба жити. Питання «як треба?»— завжди залишається відкритим. Усе минає. Карл Раймунд Поппер, його критичний раціоналізм — це вже історія. Ніхто його не спростував, просто інший час — інші «пісні». Коли з’явився Томас Кун із його парадигмами і революціями (1962), К. Поппер знайшов у собі мужність визнати, що сильнiших аргументів проти його теорії зростання знання він не зустрічав. Як раціоналіст, він скрізь шукав логіку та аргументи. А раціоналізм, як і індивідуалізм, відходили в тінь. Наставав час моди і community.