Біла ворона

Герої Беля не мають у житті ніякої певності. Тому вони чимось нагадують випалу з термометрової рурки ртутну краплю. Майже кожен із них рухається непідвладними власній волі шляхами, рухається з примусу, не маючи втіхи з жодного мінливого стану. Скажімо, Вальтер Фендріх із оповідання «Хліб ранніх років» працював учнем у банку, був крамарчуком, столярчуком, електротехніком. Лагодячи пральні машини і ніби засягши якогось спокою, він, властиво, виконує те, до чого душа його лежить щонайменше. А хіба не такий самий герой оповідання «Біла ворона»? «Як здумаю, що я колись міг цілих три місяці вивчати фізіономіку, а потім дійшов до того, що протягом одного вечора намірявся стати художником або садівником, механіком або матросом, засинав, твердо переконаний, що народився вчителем, а прокидався непохитно певний, що праця митника — ось де моє правдиве покликання». Тут промовистий самий добір «природних покликань».